Т У П И К И

Роздуми про насущне

Тупик - це вулиця, що не має проходу чи проїзду наскрізь; стосується і залізничних станційних відгалужень. Так зветься і безвихідне становище. Іноді таку ситуацію називають глухим(тупим) кутом.

Тупиків за своє довге життя довелося надивитися і пройти дуже багато. Тупики можуть бути всякі і всюди: - заздалегідь сплановані і випадкові, політичні і соціальні, економічні і фінансові, господарські і сімейні, научні і непродумані, фізичні і морально-психологічні.

Долають тупики в кожному випадку по різному. Або відмовляються від глухого тупика і долають перепону в обхід, або вдаються до якогось нетрадиційного, можливо важчого, але ефективного способу.При великому бажанні людина знайде вихід із всякого, навіть безвихідного, тупика.

Одного літнього післявоенного пятидесятого року, повертаючись з міста Виноградова, мою увагу привернули плантації невідомих досі культур обабіч шосе.Ці міцні рослини здались мені дивними своїм великим листям. Самостійно розгадати, який вони дають врожай, я не міг, хоча вже знав всю польову і лісну рослинність, що росте в наших краях на Перечинщині. Моя цікавість була такою сильною, що довелось ризикнути, побороти сором і запитати когось. А виявилось так просто, - це табак. І я згадав... Якби раніше я був більш сміливим, чи неслухняним, тепер би непотрібно було питати інших. Кожного року батько нам, дітям, наказував ні в якому разі не заходити в певний угол кукурудзяної плантації. І цей наказ свято виконувався - місць для ігор було вдосталь. Тим часом батько, роздобувши в друзів насіння, спокійно вирощував заборонений табак. Тоді на табак існувала державна монополія, як зараз на мак. Мукачівська табачна фабрика виготовляла тоді любимі всіми курцями краю і зарубіжжя сигарети "Верховина”, "Гуцульські” та інші. Дотепер памятають люди незрозумілу причину ліквідації фабрики і переноса єї функціонування до Львова. Відтоді перестали вирощувати на полях області табак..

Старожили добре памятають неповторний смак пива, що вироблялося на Мукачівському пивному заводі. Цей завод був побудований ще графом Шенборном в кінці девятнадцятого століття. Завод справно працював при Австровенгерській, Чехословацькій, Венгерській владі. Продовжував він працювати і при Радянській владі. В післявоєнні роки смакова якість Мукачівського пива привертала увагу всіх регіонів держави і деякі знайшли можливість повторити рецептуру в себе. Але в кінці шестидесятих років, мабуть від надмірного навантаження котли Мукачівського пивзаводу зносилися до такої стадії, що не могли своєчасно в плановому режимі забезпечувати якість і кількість продукції. Приблизно в ті часи наш край відвідала внучка легендарного графа, побувала в маєтках і, звичайно, оглянула і його гордість - пивний завод. Газета "Закарпатська правда” посвятила візиту багатої туристки йілу сторінку. Не оминула газета той факт, що гостя в знак памяті діда пропонувала адміністрації області повний комплект сучасного обладнання для відродження пивного заводу. Але горді владні мужі офіційно відмовилися від того жесту гості. Ось тоді "навхтема” настав повний тупик для місцевого пивоваріння. Чи не забагато два такі знакові тупики для одного Мукачева.

Залізничні станційні тупики потрібні. Вони використовуються в виробничих потребах. Вони побудовані планомірно заздалегідь. Але буває і по іншому. Це результати екстремальних, надзвичайних подій. Чомусь тоді ніхто не передбачив, що на досить жвавому участку залізничної магістралі раптово з”явиться тупик. Тупик двусторонній, що вчинив неурядиці в графіки перевезень. Добре, що доля врятувала людей від лиха. Сталося так, що за якийсь час до лиха встиг проїхати поїзд і на шосейній дорозі не було машин, мабуть спасла нічна пора. Сталося те, що повинно було статися. Цей випадок слід було кваліфікувати, як диверсію. На виду в розумної адміністрації щебзаводу і всієї зрячої громадськості тривалий час зводився над шосейною і залізничною магістралями той зловіщий терекон. І ось настав час, коли він миттєво зсунувся на важливі комунікації. В давні часи була така приказка: "Щоб їх гори засипали”. Мабуть це стосувалось якихось ворогів. Чому цієї трагедії ніхто не передбачив, що мав би передбачити? З”єднані скалами гори тримаються добре, але перероблений, наносний грунт в подібних тереконах при першій нагоді розсипається дуже легко, а при надмірній кількості грунтової води, що проникає зверху, відразу попливе.

Людство впродовж віків виробили звичку все хороше памятати, а погана, зле - швидше забувати. Але в житті буває так, що потрібно памятати і про чиюсь халатність, допущені кимось грубі помилки,- щоб знову не повернулося зло. В Камяниці маси грунту, що накрили обі транспортні магістралі розумно було використано на спорудження нової автомобільної траси в об”їзд села, що одночасно стала дамбою, Залізничну колію скоренько вчинили в обїзд грішного місця. Ось так цей гачок замінив тупик і служить до нині. Відтоді ніхто про цей випадок не згадує. Але дарма. Його слід би пам”ятати. Хоча би декому.

Впродовж всіх тих призабутих років на місці зниклого терекона впорно росте , ніж Вавілонська вежа, новий, ширший, масивніший, більш загрозливіший монстр. Він уже височить над долиною, як середньовічний замок. Він так висунувся в бік долини, як спортсмен на старті - ось-ось "побіжить. Механізми їздять по його спині, я по футбольному полі. Це поле "випиває” всю падаючу з неба і стікаючу з гори воду, грунт то свіжий. Ця новостворена людьми гора колись таки "побіжить”. Невже відомчі гірники та контролюючі органи не вбачають тут загрози нової катастрофи, нового тупика.

В Києві в тисяча девятьсот шістьдесят другому році теж ніхто не передбачив лиха на Подолі. Тоді під час дощів водою переповнило ставок, Вже вода помалі сочилася через дамбу, по якій проходила піша дорога, але люди спокійно перебігали водяні пасма і нічого не боялися. І раптом дамба щезла. Тиск багатометрової товщі води був такий сильний, що вмить розчинена в воді важка, ніж олово, маса дамби з легкістю стругала береги, громадні виступи, скали і дерева вниз по крутому яру. Зчинився такий шум, ніж створюють зустрічні вантажні потяги. Весь глибокий яр вмить перетворювався на канал, вся маса потоку відразу перемішувалася, як в бетономішалці, вона не текла, а ніби котилася багатометровим валом. І вже майже на рівнині, за двадцять метрів до багаторядної вулиці Вишгородської той грохочущий вал легенько зніс із своєї дороги пяти поверховий будинок з усім, що в ньому було. А далі - трамвайні вагони, автобуси, машини..., звичайно, з людьми. Коли іссякла сила стихійного потоку, все, що злетіло з Бабиного Яру і зруйновано на рівнині, поступово розмістилося на масиві, площею в декілька гектарів. Ця катастрофа сталася вранці і тому відразу були налагоджені рятувальні роботи. Ще з яру сочилася через вулицю вода але стихійний тупик уже ліквідовувався. Наступного дня з-під наносу звільнили автомобіль "Победа”і в зачиненому салоні виявили живого пожилого чоловіка. За два дні він став біловолосим.

Ніколи ніхто не міг передбачити, що станеться і алкогольний тупик. Всі люди рахують, що винним в тому тупику слід вважати Горбачова. Але чому лише його? До тепер деякі керівні особи хизуються своїм розумом, бо ще раніше вони не підтримали кліку ГКЧП, а противних,тих які підтримали, вони осуджують. Так то воно, так,але чому одні по сигналу зверху вирубували виноград, а інші "сокотили” його. Чому вкотре так сліпо поступили керівні чини нашого краю, що так безропотно дозволили ліквідувати Ужгородський лікеро-горілчаний завод? Гаразд, сигарети теперішнім смутним часом "мігрують” швидше і легше по континентам ніж люди. Але чому тисячі тон пива тягають через всю Україну, із східного Харкова до самого-самого західного Ужгорода? Це що, економічно вигідніше ніж налагодити випуск того пива на місці? Те саме становище і з горілкою. Ми ще маємо свою воду для тих обох продуктів, але тупа політика всіх урядових осіб чомусь таки чинить тупики для виробництва продуктів споживання в нашому, самому приграничному, краї.

При розвинутому соціалізмі високопоставлені республіканські і союзні "члени” своїм дифузним розумом весь час скеровували колгоспне виробництво на свій смак. В результаті терпіли і господарства і самі "господарі”. Таку кількість пшениці та деяких інших культур, скільки приходилось вирощувати всіма господарствами нашої області, міг виростити один колгосп в степному регіоні. Кому було незрозуміло, що наші землі незручні не тільки по проходимості комбайнів,але і по ряду інших причин. Чому не міг ніхто добитися розуміння того, що в нас, особливо в господарствах всіх гірських районів, було би ефективніше перепрофілювати господарства на скотарство, зосередити максимум зусиль на мясомолочне виробництво. Якщо не проходять комбайни, нехай ходять корови, вівці і, навіть, свині. Навіть до тепер цю проблему ніхто не береться вирішити. Тим часом в обласному центрі на кожному ринку і кожній третій вулиці як в себе дома так звані торгові точки "Роинні ковбаски”, що безперешкодно торгують надвеликим асортиментом м”ясомолочних виробівз прикарпатських регіонів Західної України. Питання для економістів: Чому вони можуть вирощувати стільки мяса - для себе і для нас, а ми того самого не можемо? Скільки ми економічно чи фінансово програємо в тій тупиковій ситуації?

Навіть зараз старожили ще памятають, яку цінність для селян мав кожний клаптик землі, як важко заробляли люди за кордонами, щоб докупити так потрібну землю для створення нових сімей в родині. Тоді без землі ніяк прожити було неможливо. І найвищу ціну мала земля "на ровини”- біля села, при дорозі. Вона була доступна лише більш заможним і вони єї берегли. Купити можливо було лише в незручних місцях, але і це було для людини вдачею.

Якщо дикий "молодник”- підщепу знайдете на ринку, чи в хащі викопаєте з неякісним корінням, чи недобре пересадите, то вже наполовину рослина буде приречена. А якщо підберете неякісну прищепу, час, чи, навіть, неуважно, непрофесійно виконаєте щеплення, то в майбутньому радості і користі від такого саду не буде. Тому і не було очікуваної радості і користі від колгоспів. Зажевріла було радість в селян під час "розпаювання” колгоспних, колись-кровних, людських, земель. А колгоспників давно вже настигла старість, їх ніхто не спішив підміняти, так по- колгоспному працювали, поки жили. Ось ці ветерани колгоспного руху дістали "цейдулки”, оглянули впавше на їхні плечі "богатство”, пораділи, поплакали і пішли додому. Деякі ще декілька разів приходили викорчовувати грубу конюшину, що в останні роки замінила "високі врожаї”. Тепер тих щасливців залишилося мало. Деякі "паї”ще обробляються, інші — заростають не тільки конюшиною, але новомодним борщівником. І на диво цей "диверсант-терорист” так полюбив наші лани і нульову увагу до нього, що дивишся на той квітучий оазис вздовж залізниці, шосе і річок, а здається що ти проїздиш туристом серед джунглів Східної Азії. Досить проїхати Велико Березнянський, Перечинський та Ужгородський райони, кожний буде впевнений, що твориться великий гріх на нашій Землі. Про подібний гріх уже п”ять тисяч років тому писали автори юдейських писань старого завіту. Чому в нас тепер відсутня якась рушійна сила, щоб змогла змінити в свідомості людства в першу чергу відношення до самої головної, життєво необхідної проблеми - окультурення і розумної обробки землі. Тоді сама-собою відпаде необхілність завоза із-за кордонів пароходами, потягами, фурами мільйонів тон продовольства, що могло б вирости на наших пустуючих землях. Тоді не мелькали б кожноденно сюжети на телеекранах і друкованій продукції прогулок наших високопосадовців по грішній землі. Вони могли б, сидячи в кабінетах, підраховувати прибутки від праці місцевих виробників, від реалізації тієї продукції не тільки на наших ринках, але і зарубіжних. Тим самим був би побудований тупик між закордонними виробниками і нашими споживачами.

Зрозуміло, що рушійна сила при теперішній владі не тільки відсутня, але цілком неможлива. Вона залежить від "голови”. Нижчим структурним органам "нез-зя” висовуватися. Це може зашкодити державному ланцюжку. Тоді це буде комусь приносити великі втрати в функціонуванні схеми великих прибутків і роєміщенні їх на закордонні рахунки. Їх ніколи не буде цікавити доля "борщівника”.

Коли апостоли показали своєму вчителю на Карпати, він відмахнувся. Мабуть тому з тих пір люди не мають тут гідної долі.

Юрій Стегура.. Ужгород.