Н А Ш К Р А Й

«... в довоенном прошлом наш край был очень «русским»!. «До нас прийшли не ті росіяни, котрих ми чекали».

Перша цитата підзаголовку належить Олексію Луговому, автору публікації, розміщеній на 13-й сторінці газети "ЕВРОПА-ЦЕНТР” №-36 за 30 серпня 2013 р, під заголовком "Подкарпатская Русь за годы 1919 — 1936», а друга, давнішня - відомому краєлюбу Петру Сові.

Автор використав відомості з книжки "Подкарпатская Русь за годы 1919-1936”, що перший раз була видана в Ужгороді в 1936 році. Пан Олексій спочатку повторив давню істину справді великого вкладу чехословацької влади в розбудову народного господарства на всій території Підкарпатської Русі в 20-30 роки минулого століття. Багато уваги було приділено освіті, культурі, спорту, церковному житті та іншому. І це не дивно. Загальновідомо, що Чехословаччина в міжвоєнний період (1919 -1939 р. р.) була одною з найдемократичніших і індустріально розвинутих держав світу. Чеський уряд в той період був і найбільш гостинним до закордонних емігрантів. Таким чином на території Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі дістали притулок сотні тисяч політемігрантів з охваченої революційними подіями Росії, України та інших держав. З цього все й почалося. Вся ця армія емігрантів без перешкод була працевлаштована, особливо на території периферійної Підкарпатської Русі. Разом з будівництвом шкіл з числа освічених емігрантів назначалися вчителі - по декілька чоловік в кожному селі. Значна їх кількість, особливо фахівців, знайшли собі роботу в містах, багато з них влилися в товариство "Просвіта”. В цей період масово, колонами возів, через Ужокський перевал завозилися в край церковні і художні книги, що друкувалися в Росії. На печатну продукцію був великий попит і, не зважаючи на російську мову, люди з радістю все купували, особливо біблії та молитвенники. Це було престижно для кожної людини. Так на протязі декількох років русини вивчили російську мову. Але поза церквою та іншими культовими заходами все населення краю, звичайно, розмовляло на рідній, русинській, мові. І співало, як ніколи, при чеській владі.

Автор чомусь тепер злорадствує. Весь зміст його матеріалу, хоча повний пафосу та ностальгії не є об”єктивним і щирим. Так в його статті розміром в ладоню в кожному абзаці пять разів бачимо словосполучення " наш край” - "наш край был очень русским». « доказательнее просматривалось русское начало жизни на Подкарпатской Руси...», «...елементы Русского мира, царившего в нашем крае...» Такова была установка издателей и книга была написана на русском языке». « В нашем крае началась повальная украинизация... усилилась в годы незалежности», «... до войны русский мир был в нашем крае широко распространен и востребован».

Виникає питання, чому пан Луговой за вісімдесят років не вивчив "рідну, підкарпатську” мову, бо , хоча в сім'ї емігрантів, родився і прожив життя в "нашем крае”. Навпаки, він ще завіряє гелеглядачів, що іншої мови не признає. Мабуть, він памятає лише А. Пушкіна - "Там русский дух ... там Русью пахнет”. Француз Шарль Бернар колись сказав, що людина, яка живе у країні, але не спілкується мовою цієї країни,- або завойовник, або турист, або нікчема.

Честь і хвала нашому істинному земляку П.П. Сові, що все своє довге життя віддав за розбудову "нашого краю”, за науку, за хист в мовознавстві, за щиру людяність, за мужність в оцінці "русского начала”, чи "русского духа”, що навіть його розчарувало.

Юрій Стегура

пенсіонер, Ужгород.